Читать книгу 📗 "Темна матерія - Крауч Блейк"

— Ти його вистежив?

— Ні, Раян прийшов до мене, стурбований тим, що ти розказував у квартирі Даніели. І це саме те, що я хочу почути зараз.

Я дивлюся, як охоронець штовхає Раяна на стілець у першому ряду, і до мене доходить — Раян створив те, чого бракувало, щоб куб запрацював. Оту «сполуку», про яку він торочив на мистецькій інсталяції Даніели. Якщо наш мозок заблокований і не дозволяє нам сприймати наш власний квантовий стан, то, може, існує якийсь препарат, котрий здатен відключити цей механізм — оту «огорожу», про яку я писав у програмному зверненні.

Раян із мого світу досліджував роль префронтальної кори в генеруванні свідомості. Не так уже важко здогадатися, що тутешній Раян таки створив якийсь препарат, який змінює сприйняття реальності нашим мозком. Це не дозволяє нам декогерувати через взаємодію зі своїм середовищем і перешкоджає виникненню колапсу нашої хвильової функції.

Я опам’ятовуюсь.

— Навіщо ти його побив? — питаю.

— Ти сказав Раяну, що ти професор у коледжі Лейкмонта, що маєш сина, і що Даніела Варгас фактично твоя дружина. Ти сказав, що тебе викрали якось уночі, коли ти йшов додому, після чого ти прокинувся тут. Ти сказав йому, що це не твій світ. Ти визнаєш, що говорив все це?

Ні, все-таки цікаво, що я встигну зробити з ним, перш ніж мене від нього відтягнуть? Зламати йому ніс? Вибити зуби? Убити?

Голос, який виривається з мене, схожий на гарчання.

— Ти вбив жінку, яку я люблю, за те, що вона розмовляла зі мною. Ти жорстоко побив мого друга. Ти притяг мене сюди без моєї згоди. І ти хочеш, щоб я відповідав на твої питання? Пішов ти в сраку! — я дивлюся крізь скло. — Пішли ви всі!

— Може, ти й не той Джейсон, якого я знаю і люблю, — каже Лейтон. — Може, ти лише тінь того чоловіка, з дрібкою його амбіцій та інтелекту, але ж і в тебе кебети вистачить задуматись: А раптом куб працює? Це значить, що ми сидимо на найбільшому науковому досягненні всіх часів і народів, з такими можливостями використання, які нам і не снилися, а ти нам тут очі колеш тим, що ми вдаємося до крайнощів, захищаючи його?

— Я хочу піти.

— Ти хочеш піти. Чи ти ба. Зваж усе мною щойно сказане, а тепер помізкуй: ти єдиний успішно пройшов цю штуку. Ти володієш надзвичайно важливими знаннями, на здобуття яких ми витратили мільярди грошей і десятиліття нашого життя. Я це кажу не для того, щоб тебе залякати, я просто звертаюся до твого логічного мислення — невже ти й справді думаєш, що ми не знайдемо способу, як витягти з тебе цю інформацію?

Питання повисає в повітрі.

У жорстокій тиші я дивлюсь на глядачів.

Дивлюся на Раяна.

Дивлюся на Аманду. Вона уникає погляду. У неї в очах бринять сльози, але її підборіддя напружене й жорстке, наче вона зібрала останні сили, щоб тримати себе в руках.

— Я хочу, щоб ти слухав дуже уважно, — каже Дейтон, — прямо тут, негайно, у цій кімнаті — це ж так просто, як ніколи. Я хочу, щоб ти постарався як слід, і видушив максимум користі з цього моменту. А тепер дивись на мене.

Я дивлюся на нього.

— Це ти побудував куб?

Я мовчу.

— Це ти побудував куб?

Знову тиша.

— Звідки ти прийшов?

Мої думки здіймають колотнечу, програючи всі можливі сценарії — розповісти їм усе, що я знаю, не казати нічого, розказати дещо. Але якщо дещо, то що саме?

— Це твій світ, Джейсоне?

Динаміка моєї ситуації істотно не змінилася. Моя безпека так само залежить від моєї корисності. Поки їм щось від мене потрібно, у мене є важелі впливу. Щойно я їм усе викладу, що знаю, вся моя сила випарується.

Я відриваю погляд від столу, дивлюсь Дейтону в очі.

— Я не збираюся зараз із тобою розмовляти.

Він зітхає.

Хрустить шиєю.

Потім каже, ні до кого не звертаючись:

— Ну, що ж, думаю, цього достатньо.

Двері позаду мене відчиняються.

Я озираюся, та не встигаю побачити, хто там, як мене хапають зі стільця й жбурляють на підлогу.

Хтось сідає мені на спину, його коліна впираються мені в хребет.

Вони тримають мою голову, коли голка впивається в шию.

Я приходжу до тями на жорсткому тонкому матраці, до болю знайомому.

Хай яким зіллям вони мене накачали, результат — тяжке похмілля, таке відчуття, наче мій череп репнув просто посередині.

Якийсь голос шепоче мені на вухо.

Я хочу сісти, але найменший рух віддається в голові ще жахливішим болем.

— Джейсоне?

Я знаю, чий це голос.

— Раяне.

— Агов.

— Що сталося?

— Тебе недавно сюди принесли.

Я насилу розкліплюю повіки.

Я знову в тій камері на ліжку зі сталевою рамою, а Раян стоїть на колінах біля мене.

Зблизька він виглядає ще гірше.

— Джейсоне, мені так шкода.

— Тут немає жодної твоєї провини.

— Ні, те, що сказав Лейтон, це правда. Коли тієї ночі я пішов від вас із Даніелою, то зателефонував йому. Сказав, що бачив тебе. Сказав, де. — Раян заплющує єдине здорове око, його обличчя перекошується, коли він каже: — Я навіть подумати не міг, що вони можуть їй щось зробити.

— Як ти опинився в тій лабораторії?

— Очевидно, ти їм не сказав усього, що вони хотіли почути, тоді вони прийшли по мене серед ночі. Ти був із нею, коли вона померла?

— Усе сталося на моїх очах. В її квартиру ввірвався якийсь чолов’яга і вистрелив їй межи очі.

— О Боже!

Він залазить до мене на ліжко, всідається поруч, і ми притуляємось до бетонної стіни.

— Я думав, що як переповім їм твої слова, то вони нарешті візьмуть мене в команду. Якось віддячать. А вони мене просто віддухопелили. Думали, що я ще щось приховую.

— Мені дуже шкода.

— Ти ж від мене все приховував. Я навіть не знав, що це за контора. Я гнув спину на тебе й Лейтона, а ти...

— Я від тебе нічого не приховував, Раяне. Це був не я.

Він пильно дивиться на мене, ніби намагається осягнути всю серйозність сказаного.

— То все оте, що ти молов у Даніели, правда?

Нахиляюсь ближче й шепочу:

— Кожне слово. Говори тихіше. Вони, мабуть, підслуховують.

— А як ти сюди потрапив? — шепоче Раян. — У цей світ?

— Недалеко від цієї камери є ангар, а в тому ангарі — металевий ящик, який і зробив іншу версію мене.

— І що, цей ящик дійсно на таке здатен?

— Наскільки я розумію, це вихід у мультивсесвіт.

Він дивиться на мене, як на божевільного.

— Як це може бути?

— Просто послухай. В ту ніч, коли я звідси втік, я пішов до лікарні. Вони провели токсикологічний аналіз, який виявив сліди якоїсь загадкової психоактивної сполуки. Коли я тебе зустрів на прийомі в Даніели, ти питав, чи «сполука» спрацювала. Над чим конкретно ти працював для мене?

— Ти попросив мене зробити препарат, який би міг тимчасово змінювати перебіг хімічних процесів у мозку, а саме в трьох полях Бродмана в префронтальній корі. Я угробив на це чотири роки. Правда, ти мені непогано заплатив.

— Як саме змінювати?

— Приспати їх на певний час. Я не мав жодного уявлення, для чого це.

— Ти чув щось про «кота Шредінгера» і все таке?

— Ще б пак.

— І про те, як спостереження визначає реальність?

— Авжеж.

Ця інша версія мене намагалась помістити людину в суперпозицію. Теоретично це неможливо, враховуючи нашу свідомість і силу спостереження, які цього не дадуть зробити. Але якщо в мозку є механізм, відповідальний за ефект спостереження...

— Ти хотів його вимкнути.

— Точно.

— Тобто, мій препарат не допускає виникнення у нас декогеренції?

— Думаю, що так.

— Але ж він не може перешкодити іншим декогерувати нас. Він не може перешкодити притаманному їм ефекту спостерігача визначати нашу реальність.

— Саме тоді в гру вступає отой ящик.

— Дідько його бери! То ти придумав, як перетворити людину на живого й мертвого кота? Це... жахливо.

Відмикають двері камери.

Ми одночасно підводимо голови й бачимо Лейтона, який стоїть на порозі в оточенні своїх охоронців — двох чоловіків середнього віку в затісних сорочках поло, заправлених у джинси, і в не надто хорошій формі.