Читать книгу 📗 "Темна матерія - Крауч Блейк"

Вони справляють враження людей, для яких жорстокість — це просто робота.

— Раяне, ходімо з нами, будь ласка, — каже Лейтон.

Раян вагається.

— Витягніть його звідси.

— Я йду.

Раян підводиться і шкутильгає до дверей.

Охоронці беруть його попід руки й витягають геть. Лейтон залишається.

Він дивиться на мене.

— Це не я, Джейсоне. Я це ненавиджу. Я ненавиджу, що ти примушуєш мене бути таким монстром. І до чого це приведе? Це не мій вибір, а твій.

Я стрибаю з ліжка й кидаюсь на Лейтона, та він грюкає дверима в мене перед носом.

У моїй камері вимикають світло.

Я бачу тільки зелену світлову точку камери нічного спостереження над дверима.

Я забився в куток у темряві й згадую все, що сталося й привело мене до цього моменту, відколи я почув ті кроки, які переслідували мене недалеко від мого дому, в моєму світі, п’ять неможливих днів тому.

Відколи я побачив маску гейші й пістолет, єдиними моїми відчуттями стали страх і сум’яття.

Зараз, у цей момент, відсутня всяка логіка.

Неможливе вирішення проблеми.

Не існує ніякого наукового підходу.

Я просто спустошений, зламаний, нажаханий, і хочу, щоб усе це вже закінчилось.

На моїх очах убили кохання мого життя.

Мого старого друга, мабуть, катують, поки я оце тут сиджу.

І ці люди ще добряче помордують мене, перш ніж я сконаю.

Я такий наляканий.

Я сумую за Чарлі.

Я сумую за Даніелою.

Я сумую за своїм стареньким особняком, на ремонт якого в мене ніколи не вистачало грошей.

Я сумую за нашим іржавим «Субурбаном».

Я сумую за своїм кабінетом у студентському містечку.

За моїми студентами.

Я сумую за життям, саме за моїм життям.

І раптом у цій темряві наче зажевріла нитка електролампочки — до мене почала доходити правда.

Я чую голос свого викрадача, якийсь наче знайомий, котрий розпитує мене про моє життя.

Про мою роботу.

Про мою дружину.

Чи називаю я її «Дані».

Він знав, хто такий Раян Голдер.

Господи!

Він приволік мене на якусь закинуту електростанцію. Накачав мене наркотиками.

Розпитував мене про моє життя.

Забрав мій телефон, мій одяг.

Чорти б тебе вхопили!

Він стоїть у мене перед очима.

Моє серце клекоче від люті.

Він зробив усе це, щоб улізти в мою шкуру.

Щоб забрати собі моє життя.

Жінку, яку я люблю.

Мого сина.

Мою роботу.

Мій дім.

Бо той чоловік був я.

Той, другий Джейсон, який побудував куб — він зробив це для мене.

Коли зелений вогник камери відеоспостереження гасне, я розумію, що десь у душі я знав це, щойно побачив той куб.

Просто не хотів дивитися правді в очі.

А чому б мені хотіти?

Одна річ загубитися в чужому тобі світі.

І зовсім інша річ знати, що тебе замінили в твоєму. Ця краща версія тебе загребла твоє життя.

Він розумніший за мене, тут немає питань.

А чи кращий він батько для Чарлі?

Кращий чоловік для Даніели?

Кращий коханець?

Він зробив це для мене.

Ні.

Я ще більший придурок, ніж я собі уявляв.

Я зробив це для себе.

Коли замок у дверях клацає, я інстинктивно втискаюсь у стіну.

Ось воно.

Вони прийшли по мене.

Двері повільно відчиняються, на порозі стоїть одна людина, силуетом на тлі світла ззаду.

Вони заходять, зачиняють за собою двері.

Не бачу, хто це.

Але я відчуваю, що це вона — чи то парфуми, чи то гель для душа.

— Амандо?

Вона шепоче:

— Говори тихіше.

— Де Раян?

— Його нема.

— Що значить, «нема»?

Її голос на межі сліз, на межі зриву.

— Вони вбили його. Мені так шкода, Джейсоне. Я думала, вони просто лякають його, а вони...

— Він мертвий?

— Вони прийдуть по тебе з хвилини на хвилину.

— А чому ти...

— Бо я не підписувалась на це лайно. На те, що вони зробили з Даніелою. З Голдером. На те, що вони збираються зробити з тобою. Вони переступили межу, яку не можна переступати. Ні заради науки. Ні заради чого б то не було.

— Ти можеш вивести мене з цієї лабораторії?

— Ні, та тобі це й не допоможе, бо твоє обличчя — в усіх новинах.

— Про що ти? Чому я в новинах?

— Тебе шукає поліція. Вони думають, що це ти вбив Даніелу.

— Твої люди мене підставили?

— Мені дуже шкода. Послухай, я не можу вивести тебе з лабораторії, але я можу провести тебе в ангар.

— Ти знаєш, як працює куб?

Я відчуваю, що вона пильно дивиться на мене, хоч я її і не бачу.

— Поняття не маю. Але це твій єдиний вихід.

— Наскільки я чув, зайти в цю штуку — все одно, що вистрибнути з літака, не знаючи, чи розкриється твій парашут.

— Якщо літак все одно впаде, то яка різниця?

— А що з камерою?

— Із отією? Я її вимкнула.

Я чую, як Аманда рушає до дверей.

З’являється вертикальна лінія світла, розширюється.

Коли двері камери розчиняються навстіж, я бачу рюкзак на її плечах. Вийшовши в коридор, вона поправляє свою червону спідницю-олівець, і озирається на мене.

— Ти йдеш?

Я підводжуся, спираючись на раму ліжка.

Я, мабуть, просидів у темряві кілька годин, бо світло в коридорі просто нестерпне. Від несподіваного блиску печуть очі.

На якусь хвилю ми полишені самі на себе.

Аманда вже прямує до броньованих дверей у дальньому кінці.

— Ходімо! — шепоче.

Я тихо йду слідом. Над головою миготять панелі флуоресцентного освітлення.

Коридор німує, чути тільки відлуння наших кроків.

Коли я підходжу до сенсорного екрана, Аманда вже тримає свою картку-ключ під сканером.

— А в центрі управління нікого не буде? — питаю. — Я думав, там завжди хтось чергує...

— Сьогодні моя черга. Я тебе сховаю.

— Вони довідаються, що ти мені допомогла.

— Поки вони це зрозуміють, мене вже тут не буде. Комп’ютеризований жіночий голос говорить:

— Ім’я, будь ласка.

— Аманда Лукас.

— Пароль.

— Два-два-три-сім.

— Доступ заборонено.

— От чорт!

— Що сталось?

— Хтось, мабуть, побачив нас у камеру в коридорі й заблокував мій пропуск. Лейтон знатиме вже за кілька секунд.

— Спробуй ще раз.

Вона знову сканує свою картку.

— Ім’я, будь ласка.

— Аманда Лукас.

— Пароль.

Цього разу вона говорить повільно, ретельно вимовляючи слова:

— Два-два-три-сім.

— Доступ заборонено.

— Трясця твоїй матері!

Двері в іншому кінці коридору відчиняються.

Коли з’являються люди Лейтона, обличчя Аманди полотніє від жаху, а в мене на піднебінні відчувається різкий металевий присмак.

Я питаю:

— Працівники самі собі створюють паролі, чи їх призначають?

— Ми самі придумуємо.

— Дай мені твою картку.

— Навіщо?

— Бо, може, ніхто не додумався заблокувати мій пароль.

Поки вона мені її передає, у тих же дверях з’являється Лейтон.

Він вигукує моє ім’я.

Я озираюсь, Лейтон і його люди біжать до нас коридором.

Я сканую картку.

— Ім’я, будь ласка.

— Джейсон Дессен.

— Пароль.

Авжеж, це саме я.

Місяць і рік мого народження задом наперед.

— Три-сім-два-один.

— Розпізнавання голосу підтверджено. Ласкаво просимо, докторе Дессен.

Сирена вдаряє по нервах.

Двері починають поволі відчинятися. Я безпорадно дивлюсь на те, як ці люди наближаються до нас — червонопикі, грають м’язами.

За чотири-п’ять секунд од нас.

Щойно броньовані двері розсуваються на достатню ширину, Аманда протискається туди.

Я забігаю за нею в ангар, мчу по гладкій бетонній підлозі до куба.

У центрі управління порожньо, світло б’є десь згори, і я із жахом усвідомлюю, що далі тікати нікуди.

Ми добігаємо до куба, Аманда кричить:

— Нам доведеться сховатися всередині!

Я повертаюся, бачу, що перший чоловік вривається у відчинені броньовані двері, тримаючи у правиці пістолет чи електрошокер. По його пиці розмазана кров, мабуть, Раянова. Він зафіксовує на мені погляд, піднімає зброю, але я встигаю забігти за ріг куба.