Читать книгу 📗 "Темна матерія - Крауч Блейк"

Надя повертається, тицяє мені в руку п’ять автоін’єкторів і маску для обличчя.

Водій каже:

— Маску носіть увесь час, і я знаю, що це важко, але постарайтеся не доторкатися до дружини.

— А що це за препарат?

— Морфій. Якщо ви зразу дасте їй усі п’ять, вона просто згасне. Я б не чекав. Останні вісім годин наймерзотніші.

— У неї немає шансів?

— Ні.

— А де ліки?

— Їх не встигнуть зробити, щоб врятувати місто.

— То вони просто залишають людей помирати у своїх будинках?

Він дивиться на мене крізь свій захисний лицьовий щиток.

Цей щиток тонований.

Я навіть не бачу його очей.

— Якщо ви спробуєте втекти й натрапите не на той блокпост, вони вас уб’ють. Особливо вночі.

Він повертається і йде геть.

Я дивлюсь, як вони знову залазять у «Гамві», заводять двигун і виїжджають з кварталу.

Сонце сховалося за обрієм.

На вулиці темніє.

— Нам треба негайно їхати, — каже Аманда.

— Дай мені секунду.

— Вона заразна.

— Я знаю.

— Джейсоне...

— Там нагорі моя дружина.

— Ні, це одна з версій твоєї дружини, і якщо ти підхопиш те, що в неї, то ти ніколи більше не побачиш свою справжню дружину.

Я надіваю маску й піднімаюся на ґанок перед входом.

Даніела дивиться, як я наближаюсь.

Її спотворене обличчя жахає мене.

Вона всю себе заблювала кров’ю і чорною жовчю.

— Вони не заберуть мене? — питає вона.

Я хитаю головою.

Мені хочеться обійняти й заспокоїти її.

Мені хочеться втекти від неї.

— Все нормально, — каже вона. — Тобі не треба вдавати, що все буде добре. Я готова.

— Вони дали мені ось це, — кажу я і кладу автоін’єктори.

— Що це?

— Спосіб усе закінчити.

— Я бачила, як ти помирав у своєму ліжку, — каже вона. — Я бачила, як мій син помирав у своєму. Я навіть не хочу повертатися в той будинок. Я навіть уявити собі не могла, що моє життя буде таким.

— Твоє життя не було таким. Воно тільки так закінчилось. Твоє життя було прекрасне.

Свічка випадає в неї з рук і гасне на бетоні, від ґноту піднімається димок.

— Якщо я дам тобі їх усі зразу, то все скінчиться, — кажу я. — Ти цього хочеш?

Вона киває, криваві сльози течуть по її щоках.

Я знімаю ліловий ковпачок із одного автоін’єктора, приставляю його одним кінцем до її стегна й натискаю кнопку на протилежному кінці.

Даніела ледь здригається, коли пружина подає голку, по якій доза морфіну впорскується в її тіло.

Я підготував інші чотири і один по одному швидко їх застосував.

Ефект настав майже миттєво.

Вона сповзає по перилах і валиться на спину, коли наркотик діє, її чорні очі скліють.

— Тепер краще? — питаю.

Вона майже всміхається, потім каже, і її слова тужавіють:

— Я знаю, це в мене галюцинації, але ти — мій ангел. Ти повернувся до мене. Я так боялася помирати сама в цьому будинку.

Темрява густішає.

Перша зірка з’являється в зловісних чорних небесах над Чикаго.

— Мені щось таке... мариться, — каже вона.

Я думаю про всі ті вечори, коли ми сиділи отут на ґанку. Пили вино. Сміялися. Перекидалися жартами із сусідами, котрі проходили повз нас, коли вуличні ліхтарі починали підморгувати вздовж усієї вулиці.

У цей момент мій світ здається таким безпечним і чудовим. Тепер я розумію — я сприймав увесь той затишок, як щось звичайне. Мій світ був такий чудовий, і як же легко, виявляється, в будь-який спосіб, котрих існує доволі, обернути його на прах.

— Мені так хочеться, щоб ти доторкнувся до мене, Джейсоне, — каже Даніела.

Її голос хрипне й ламається, перетворюється майже на шепіт.

Її очі заплющуються.

Кожен цикл її дихання подовжується на одну-дві секунди.

Аж поки вона зовсім не перестає дихати.

Я не хочу, щоб вона отак тут лежала, але знаю, що не повинен до неї торкатися.

Підводжуся, іду до дверей і заходжу всередину. Будинок мовчазний і темний, присутність смерті чіпляється до моєї шкіри.

Я минаю освітлені свічками стіни їдальні, проходжу через кухню і зазираю в кабінет. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, і це єдиний звук у будинку.

Перед сходами нагору я зупиняюся і вдивляюся в темряву другого поверху, де у своєму ліжку лежить і розкладається мій син.

Я відчуваю, як мені хочеться піднятися нагору, наче непереборно затягує в чорну діру.

Але я опираюся.

Я хапаю ковдру, накинуту на диван, виношу надвір і накриваю нею тіло Даніели.

Потім зачиняю двері свого будинку, спускаюся сходами й іду геть, подалі від цього жаху.

Я сідаю в машину, заводжу двигун.

Дивлюся на Аманду.

— Дякую, що не кинула мене.

— А треба було.

Я від’їжджаю.

Якісь райони міста освітлені.

А інші затоплені пітьмою.

Мої очі повні сліз.

Я майже не бачу, куди їду.

— Джейсоне, це не твій світ. Це була не твоя дружина, — каже Аманда. Ти все ще можеш дістатися додому і знайти їх.

Розумом я осягаю, що так воно і є, але на рівні емоцій у мене просто їде дах.

Я запрограмований любити й захищати цю жінку.

Ми проїжджаємо Бактаун.

Здалеку видно, як над усім містом у небо здіймаються багатометрові стовпи полум’я.

Федеральна траса темна й порожня.

Аманда простягає руку і знімає маску з мого обличчя.

Запах смерті, що витав усередині мого будинку, засів у носі.

Я не можу його позбутися.

Я все думаю про Даніелу, як вона, мертва, лежить під ковдрою на нашому ґанку.

Коли ми добираємося до західної частини центру, я визираю з вікна.

На тлі зірок досить чітко вимальовуються обриси хмарочосів.

Вони чорні, неживі.

— Джейсоне?

— Що?

— За нами їде якась машина.

Я дивлюся в дзеркало заднього виду.

Без світла фар вона виглядає, як привид, що нависає над моїм бампером.

Раптово вмикаються і засліплюють фари дальнього світла й червоно-синя «блимавка», заливаючи кабіну яскравими світловими плямами.

Позаду нас лунає голос, підсилений мегафоном: «З’їдьте на узбіччя!»

Паніка наростає.

Нам нічим захищатися.

На цьому шматку лайна ми нікого не зможемо обігнати.

Я знімаю ногу з педалі газу й дивлюся, як стрілка спідометра повзе проти годинникової стрілки.

Аманда питає:

— Ти зупиняєшся?

— Так.

— Чому?

Я трохи збавляю швидкість, натискаючи на педаль гальма, і коли швидкість падає, з’їжджаю на узбіччя й зупиняю машину.

— Джейсоне, — хапає мене за руку Аманда. — Що ти робиш?

У бічне дзеркало мені видно, як чорний бездоріжник зупиняється за нами.

«Вимкніть двигун і викиньте ключі у вікно».

— Джейсоне!

— Просто довірся мені.

«Це останнє попередження. Вимкніть двигун і викиньте ключі у вікно. При спробі втекти буде відкрито вогонь на ураження».

Позаду, за кілометр чи далі, з’являється більше фар.

Вимикаю двигун і вимикаю все світло. Потім опускаю вікно на кілька сантиметрів, висуваю руку і вдаю, що викидаю ключі.

Дверцята з боку водія на бездоріжнику відчиняються і звідти вилазить чоловік у протигазі зі зброєю напоготові.

Я знову заводжу двигун, врубаю все світло і вдавлюю педаль газу в підлогу.

Крізь гуркіт двигуна чую звук пострілу.

У лобовому склі з’являється дірка від кулі.

Потім ще одна.

Наступна вціляє у відсік для касет.

Озираюсь і бачу бездоріжник на узбіччі вже за сотню метрів.

Стрілка спідометра вказує на дев’яносто п’ять і повзе вище.

— Як далеко ми від нашого з’їзду?

— Два-три кілометри.

— За нами їх ціла купа.

— Я їх бачу.

— Джейсоне, якщо вони нас схоплять...

— Я знаю.

Зараз ми їдемо на швидкості, трохи вищій ста сорока, двигун надривається, утримуючи її, оберти повзуть у червону зону.

Ми пролітаємо вказівник, що наш з’їзд за півкілометра попереду праворуч.

На цій швидкості ми будемо там за кілька секунд.