Читать книгу 📗 Кали-юга (СИ) - Олди Генри Лайон

Але у Калі більше не було колишньої влади над Калиною.

Калина розплющила очі.

ЕПІЛОГ

Їй снився бик. Він рив копитом землю. Рогами бик теж рив землю. Простір навколо звіра вже був вщент поритий траншеями й окопами, а бик усе не вгамовувався.

Величезний, лютий землекоп.

Піднявши на Калину налиті кров'ю очі, бик раптово опустив рогату макітру та кинувся на дівчину живим тараном. Калина не зрушила з місця. Перед зіткненням, здавалося б, неминучим, бик раптово збавив хід, згорнув убік — і лише потерся на ходу об Калину могутнім боком, грайливо й ласкаво, як величезний кіт.

Після цього фінту бик захропів, фиркнув, немов розсміявся, — й неквапливою риссю попрямував лугом униз, до річки, де заклично мукали корови.

Багато корів, ціле стадо.

Калина розплющила очі.

— Ні, — сказала медсестра, огрядна тітка у смішному чіпці. — Залишайся в палаті, нікуди ходити не треба. Лікар сказав: якщо все буде добре, завтра він дозволить прогулянки. У дворі цвіте бузок, тобі сподобається.

— Так, — погодилася Калина. — Я люблю бузок.

З нею вже таке бувало. Протягом тижня, що минув від того моменту, коли вона усвідомила себе у шпиталі, в палаті інтенсивної терапії, — невеликі проміжки часу, траплялося, випадали з її пам'яті, немов їх і не було. Ось як зараз, від пробудження до відповіді медсестри.

Калину це не турбувало.

Судячи з реакції людей, що її оточували, в такі хвилини вона поводилася адекватно, діяла та говорила, як зазвичай, не викликаючи занепокоєння у персоналу. Та й пам'ять пізніше відновлювала дещо з того, що випало, зайвий раз підказуючи: все гаразд.

Випадіння відбувалися дедалі рідше, обіцяючи незабаром припинитися зовсім.

— Я чула шум за дверима, — сказала Калина.

Вона справді чула шум. Просто забула, а тепер згадала.

Медсестра промовчала.

— Ви, тітко Олю, з кимось сперечалися. Він стукав милицями, наполягав, потім пішов.

— Дурепою мене назвав, — поскаржилася медсестра. — Сам-то надто розумний!

— Слів я не розібрала. Хто це був?

— Третій день до тебе рветься, — пряму відповідь на запитання медсестра проігнорувала. — Я йому кажу: не можна! Лікар заборонив. А він — та ба! Ще й обзивається! Я йому, між іншим, у матері годжуся…

— А ви б пустили, — запропонувала Калина. — Він би й не обзивався.

— Лікар заборонив, — повторила медсестра. — Наказ є наказ, маєш розуміти. А ти, дівчинко, готуйся. За пів години прийду уколи робити.

Калина зітхнула:

— До чого тут готуватися? Штани заздалегідь зняти, чи що?

— Штани тобі завтра видадуть, для прогулянок. Сорочку задереш — і добре. А я вже тут як тут, зі шприцом…

Медсестра сплеснула руками:

— Ой, горе гірке! У тебе ж під сорочкою й нема нічого! Ані голку встромити, ані хлопцеві показати! Надивилася я, коли тебе від пролежнів масажувала. Ти їж більше, зрозуміла? Їж, одужуй…

— Тісно мені, тітко Олю, — поскаржилася Калина. — Тісно, розумієте?

— Та чого ж тобі тісно? Одна в палаті, без сусідок. Он скільки місця!

— Мені не в палаті, — Калина поплескала себе по плечу. — Мені в цьому тісно.

— От дурна… Тісно їй! А аналізи гарні, в нормі…

— Місця, кажу, мало. Вам не зрозуміти.

— А що там розуміти? Що я, дівкою не була? Й мені було тісно. Мати мокрим рушником лупила, лаялася. А як вискочила я за мого Миколу Івановича, так і попустило. Я рано заміж вийшла, й дев'ятнадцяти не було. Зараз так не вміють, не хочуть…

Бурчачи собі під ніс, медсестра вийшла.

Три хвилини сорок вісім секунд Калина сиділа на ліжку без руху, дивлячись у вікно. Їй не потрібен був годинник, щоб знати точний час: 03:48. За вікном у лікарняному саду справді квітнув бузок. З третього поверху кущі було не видно, але Калина дивилася так, ніби бачила квіти, білі та лілові грона, й навіть відчувала запах.

Потім вона перевела погляд на чотирнадцятидюймовий монітор «Samsung», укріплений на кронштейні поруч із вікном. Монітор замерехтів, з'явилося зображення.

Лео, одягнений у смішну піжаму з пінгвінами — явно з чужого плеча — сидів на ліжку приблизно в тій самій позі, що й Калина. Загіпсовану праву ногу він витягнув уперед і примостив на табурет.

Біля спинки ліжка нудьгували милиці.

У палаті, де влаштувався молодший сержант Вахненко, було таке саме вікно й такий самий монітор на кронштейні. На моніторі було видно маленьку Калину, маленький моніторчик в її палаті, мікроскопічного Лео на ньому…

Дзеркальний коридор.

— Чого ти ломишся? — запитала Калина. — Тебе все одно не пустять. Ти Лев, чи хто? Де твоя гордість, царю звірів, — пороги оббивати?

— А раптом? — припустив Лео. — Якщо довго мучитися…

Звук ішов із вбудованих динаміків.

— Царю звірів належить спати двадцять годин на добу! Гордо й велично, зрозумів?

— Ага, і просплю найважливіший момент!

— Який?

— Коли мене до тебе пустять!

— Тобі дозвіл потрібен? Давай я тобі допуск зроблю.

На моніторі виникло додаткове вікно. Замайоріли каталоги, теки, файли. Один файл відкрився, у тексті виникли правки, але вікно одразу ж згорнулося без збереження змін.

— Допуск я й сам можу! — Лео погрозив Калині пальцем. — Ні, я по-чесному хочу, без цих штучок…

— Тітка Оля скоро повернеться з уколами, — попередила Калина. — Будеш підглядати, відірву голову. От як пустять тебе до мене, так одразу й відірву.

— Я не підглядаю! — обурився Лео. — На що там дивитися? Ані голку встромити, ані хлопцеві показати…

— Відірву, — нагадала Калина. — Й не тільки голову.

— Рви, — погодився Лео. — Не шкода.

Його скуйовджена шевелюра стояла дибки. Промені сонця, просіяні крізь скло й ажурну гардину, запалили навколо голови Лео маленьке багаття. Навіть шкода відривати, чесне слово.

Рудий клоун, подумала Калина. А я тоді який? Білий?

Чорний?!

«Калі…», — віддалося луною в неможливій далині. Немов хтось мазнув по небу гарячою смолою. І згинуло, стихло, знебарвилося.

Картинку подавали на монітори з камер спостереження, укріплених під стелею в дальніх кутах палат. Було кумедно дивитися на себе зверху вниз. Звук ішов із динаміків із легкими спотвореннями, й це теж було кумедно.

Як із дрона, з глухою тугою подумала Калина. Ну, майже.

— Свинство, — сказав Лео, удавано хмурячи брови. — Не пробачу.

— Чого ти не пробачиш?

— Ти ж зраділа, правда? Я бачив, зраділа…

— Чому я зраділа?

— Коли мене вперше побачила. Ми зв'язок встановили, а ти дивилася й раділа.

— Де ж тут свинство? — здивувалася Калина.

— Людина на милицях. Інвалід, можна сказати. Теж мені, привід для радості!

Калина знизала плечима:

— Нічого я не раділа. Тобі здалося.

— Не здалося!

— Ти вразливий. Сам придумуєш, сам і віриш.

Ще і як зраділа, сказала вона без слів, не видавши жодного звуку. Я думала, в тебе інсульт, як у капітана. Не знала, чи виживеш. А ти просто впав невдало. Бункер тряхнуло після прильоту, ти й звалився зі стільця. Ганьба на весь світ! А зі стелі — шматок бетону, і прямо на царя звірів. Добре, на ногу, а не на голову. Лев, розумієш, б'ється, а його чергові лікарі відвозять, і шолом зняли, і зв'язку ніякого…

Нога? Та хоч обидві зламай, я все одно буду радіти.

Й нічого підслуховувати. Я вголос не говорю.

— Вони не знають про нас, — сказав горбоносий.

— Знають, — заперечив старий. — Просто їм все одно.

— Я їм мікрофони відключав.

— Навіщо?

— Експериментував. Не допомогло.

— Мікрофони — дрібниці.

Шрі Чаттерджі посміхнувся:

— Ані її монітор, ані його камера не працюють.

— У сенсі?

— У прямому. Живлення немає. Я розпорядився. Вони навіть не помітили…